Вчення про буття та пізнання Демокріта

Предыдущая567891011121314151617181920Следующая

Вчення Демокріта про пізнання пов'язане з вченням про буття. Засноване на розрізненні двох родів пізнання відповідно з двома видами існування. Демокріт розрізняє те, що існує в «дійсності», і те, що існує «у загальній думці».У дійсності це - атоми і порожнеча (які не мають чуттєвих якостей). Чуттєві якості - в загальній думці: зорові, смакові та інші. Недостатні та не досить точні свідчення відчуттів виправляються більш тонким поняттям розуму. Так атоми та порожнеча непомітні, але про їх існування ми можемо впевнитися розмірковуючи та базуючись на чуттєвих спостереженнях.Насправді існують лише атоми і порожнеча. Чуттєві якості існують лише в загальній думці. Філософія Демокріта це атомістичний матеріалізм. Увесь світ, всі тіла, відповідно до цієї концепції, складаються з атомів (atomos - неподільний) - дрібних матеріальних неподільних часток. Рух - внутрішня властивість атомів; різноманіття явищ навколишнього світу пояснюється розходженням форм атомів. Послідовно проводячи матеріалізм, Демокріт вважав, що душа складається зі сферичних, рухливих, вогненних атомів. Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі, які чергуються з атомами тіла. Після смерті душі розпадаються і атоми розсіюються в просторі. Боги також мають атомарну структуру і складаються із круглих вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все-таки не вічні. Вихідним положенням атомістичної системи рахував існування атомів та порожнечі, які своєю безліччю поєднань створюють всі складні тіла. В наслідок чого, однією з головних гілок його вчення є думка, за якої відчуття є хоча й недостатнім, але необхідним джерелом пізнання. Основне фізичне та філософське розуміння Демокріта викладене у гіпотезі про існування неподільних часточок речовини. "Атомос" з грецької - неподільний. Безкрайня кількість атомів, їх якості та форма (різноманітність форм) - все цікавило великого філософа. Демокріт казав: "лише в загальній думці існує солодке, лише в загальній думці - гірке, лише у думці - тепле, у думці - холодне,тільки у думці - колір, та от у дійсності існують тільки атоми та порожнеча".У своєму вченні про буття Демокріт головне завдання вба­чав у поясненні феномена руху. У пошуках причин його він висуває гіпотезу щодо найдрібніших неподільних часток, або атомів, і пустоти, в якій ці частки рухаються завдяки прита­манній їм силі ваги. Отже, всі процеси в природі є продуктом протиріччя між атомами і пустотою як умовою можливості руху їх. Послідовно проводячи цей детерміністичний прин­цип, Демокріт дає матеріалістичне пояснення походженню Кос­мосу із спонтанного вихрового руху атомів. З позицій атомістики Демокріт тлумачить сутність і функції психічних явищ, зводячи душу й усі розумові процеси до руху й асоціацій особ­ливих вогнеподібних атомів, що відзначаються тонкістю, лег­кістю та інтенсивною здатністю проникати будь-куди. Пізнання за допомогою думки Демокріт називає істинним, закононародженим і приписує йому достовірність в судженнях про істину. Пізнання за допомогою почуттів він називає незаконнонародженим або темним і заперечує його придатність в розпізнанні істини. У теорії пізнання філософ, вірний висхідній атомістичній передумові, до­ходить до припущення подвійного роду якостей об'єктів, що пізнаються: якостей справжніх, притаманних самим об'єктам, і якостей уявних, залеж­них від нашої здібності чуттєвого сприйняття (колір, смак, за­пах та ін.).



55.Постать Епіктета як втілення ідеалів римської Стої. «У чому наше благо?»

Епіктет (2-га пол. 1 ст. - поч. 2 в. н.е.) - грецький філософ, представник стоїчної школи, учень Музонія Руфа. Був рабом (ім'я «Епіктет» буквально означає «прикуплений»), але згодом отримав свободу і відкрив у своєму будинку в Нікополі філософську школу.

Вчення Епіктета носить передусім моралістичну спрямованість, і представляє один з яскравих зразків філософської думки періоду т.зв. Римського стоїцизму (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій). За Епіктетом, філософія - ліки, необхідні для зцілення хворої душі, «школа філософа - це лікарня»; хвора ж кожна душа, яка сама не може розібратися в «необхідних питаннях»: в чому добро і зло, що таке прекрасне і ганебне, в чому щастя, що слід робити і т.п. Тобто завдання його філософії - лікувати хвору душу і вчити людину знанню про благо і зло, а також управлінню пристрастями. Найважливіше - «правильне користування уявленнями». Різкіше, ніж будь-хто з стоїків, Епіктет підкреслює момент внутрішньої незалежності, свободи вибору по відношенню до уявлень. Людина завжди може оцінити уявлення і сказати: «Це мене не зачіпає».

Адже у житті людини є речі, які від нього залежать - його поведінка, воля, розум, душа, думки. Також і речі, які не залежать - це все інше (думка оточуючих про нас, везіння або удача, багатство, здоров'я, любов і прихильність близьких). Розумна людина не повинна турбуватися або намагатися утримати те, що від нього не залежить. Тому що це не в його владі. Усі «блага» світу цього тлінні і скороминущі. Здоров'я псується, багатство втрачається, думка оточуючих може зіпсуватися. І ми не можемо нічого зробити з цим. Тому що це не залежить від нас. Так чи варто про це турбуватися? Набагато мудрішим є, як вважає Епіктет, зосередити свою увагу на тому, що дійсно в нашій владі, в наших силах. Це наше життя, щоб жити чесно, морально, добродійно. Чиста совість і свідомість того, що ти живеш праведно стануть для тебе джерелом неминущої радості, яку ніхто не зможе від тебе забрати.

Отже, за Епіктетом сама можливість вибору - єдине внутрішнє благо, «те, що від нас залежить», «моє»: «Мене турбує лише моє, непідвладне перешкодам і за природою вільне. У цьому для мене сутність блага. А все інше нехай буде, як буде - мені байдуже ».

У міркуваннях Епіктета чітко звучить релігійний мотив: бажання змінити спосіб життя від гіршого до кращого обумовлено прагненням «явити себе чистим перед богом», успішне просування по шляху в чесноті необхідно підкріплювати жертвопринесеннями, мудрець повинен бути вдячним Богу за все, що з ним відбувається, адже він отримав від нього життя. Лише людина, яка розуміє те, що робиться навколо неї в Божому світі, якщо тільки вона здатна до подяки, буде постійно дякувати Богові за всі добродійства видимого світу, якими люди оточені. Тільки нерозумна людина не розуміє блага всього того, що знаходиться навколо неї, і не дякує Богові, який настільки благо і премудро влаштував світ. Отже, бажаючи стати «з людини богом», «терпи і утримуйся», але вихід завжди є - «двері тобі відкрили».

56. І.Кант та коперніканський переворот у філософії: «Критика чистого розуму» (Вступ. Трансцендентальна естетика).

У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду— "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії.

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, г Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не с перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом

По-друге, V людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною, при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.

. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, людина пізнає те і на стільки, що і на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і заставляє її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії.

Але за Кантом крім сфери, яка передує досвіду і робить цей досвід можливим як систематичне емпіричне знання, існує й інша сфера, яка є вищою за досвід - це сфера над досвідна, надчуттєва, потойбічна. Цю сферу Кант називає Трансцендентною. Отже у Канта існує два виходи за межі досвіду – вихід по той бік досвіду, у світ речей самих по собі. Ці речі є надчуттєвими і неприступними для пізнання. Цю сферу виходу Кант називає трансцендентною. Другий вихід – по цей бік досвіду, у пізнавальні можливості самого суб‘єкта. Це форми споглядання і розсудку, які передують досвіду і обумовлюють його можливість.

57. П. Абеляр та контекст середньовічної філософії: «Історія моїх поневірянь»

До часу Абеляра християнство перестає бути особистим вибором. Ставши державною релігією, християнство прийняло до своїх лав тих, хто це держава складав.

Християнство не було осмислено цими людьми внутрішньо, і вони привнесли в нього своє розуміння, свої звички і звичаї ...

Активно змінюється розуміння християнства, змінюється і розуміння Бога.

Абеляр у своєму творі звертається вже не до Бога, а до людини.

Він говорить про Бога, але він вже не говорить з Богом.

Чи не в цьому суть середньовічної схоластики?

Міркувати про Всевишнього, вибудовувати найскладніші умопобудови, але при цьому не прагнути знайти Його самого.

Абеляр, навіть ставши ченцем, не залишає свого викладання. «Тільки-но я оговтався від рани, до мене нахлинули клірики і стали докучати і мені і моєму абатові безперестанними проханнями про те, щоб я знову почав викладання ... Так як останні невідступно і довго мене прохали, у справу втрутилися абат і братія, і я віддалився в одну келію, щоб відновити там свої звичайні навчальні заняття »- це особливе положення не могло стати навіть предметом міркування для ранніх християн, таких наприклад, як Блаженний Августин. Але для П'єра Абеляра - це абсолютно природне положення

Адже Світ "християнізоване", а значить, вже не сприймається, як противиться Богу. Тому й мирська філософія може служити справі Божу.

Абеляр пише: «Тут я мав намір присвятити себе головним чином вивченню священного писання, що більш відповідало моєму званню, проте не зовсім відмовився від викладання і світських наук, особливо для мене звичного і переважно від мене требовавшегося. Я зробив з цих наук приманку, так би мовити, гачок, яким я міг би залучати людей, які отримали смак до філософських занять, до вивчення істинної філософії ».

При цьому сам Абеляр у своїх працях вкрай рідко цитує Біблію і якщо хоче послатися на неї вживає, в основному слова і цитати отців Церкви, християнських Святих.

Це, так само, на мій погляд характеризує мій висновок про те, що твір П'єра Абеляра "Історія моїх лих» спроба надати християнству інший зміст, ніж було закладено в ньому спочатку.

Це спроба осучаснити християнську доктрину, як би вводячи її в реальне життя і навіть побут сучасників.

Згодом у процесі Реформації, ці ідеї Абеляра знайшли своє втілення, кілька видозмінене, але внутрішньо подібне у працях Мартіна Лютера, Кальвіна, Цвінглі.

58. Т. Мор - Продовженння пошуків справжнього суспільства «Утопія»

Літературні джерела «Утопії» — твори Платона («Держава», «Критій», «Тімей»), романи-подорожі XVI століття і політичні балади. Мор створив першу струнку соціалістичну систему, хоча й розроблену в дусі утопічного соціалізму. «Утопія» ділиться на дві частини, мало схожі за змістом, але логічно невіддільні одна від одної. Перша частина твору Мора — літературно-політичний памфлет; тут найбільш сильний момент — критика сучасних йому суспільно-політичних порядків: він бичує «криваве» законодавство про робітників, виступає проти смертної кари і пристрасно нападає на королівський деспотизм і політику воєн, гостро висміює дармоїдство і розпусту духовенства. Але особливо різко нападає Мор на обгородження общинних земель, розорюючих селянство: «Вівці, — писав він, — поїли людей». У першій частині «Утопії» дана не тільки критика існуючих порядків, але і програма реформ; ця частина очевидно служила ширмою для другої, де він висловив у формі фантастичної повісті свої потаємні думки. У другій частині знову позначаються гуманістичні тенденції Мора. На чолі держави Мор ставив «мудрого» монарха, допускаючи для чорних робіт рабів; він багато говорить про грецьку філософію, зокрема про Платона, самі герої «Утопії» — гарячі прихильники гуманізму. Але в описі соціально-економічного ладу своєї вигаданої країни Мор дає ключові для розуміння його позиції положення. Перш за все в «Утопії» скасована приватна власність, знищена всяка експлуатація. Замість неї встановлюється усуспільнене виробництво. Це великий крок вперед, оскільки у попередніх соціалістичних письменників соціалізм носив споживчий характер. Праця є обов'язковою в «Утопії» для всіх, причому землеробством займаються по черзі всі громадяни до певного віку, сільське господарство ведеться артільно, але зате міське виробництво побудоване на сімейно-ремісничому принципі — вплив недостатньо розвинених економічних відносин в епоху Мора. В «Утопії» панує ручна праця, хоча вона і триває лише 6 годин на день і не є виснажливою. Мор нічого не говорить про розвиток техніки. У зв'язку з характером виробництва обмін в державі Мора відсутній, немає також і грошей, вони існують лише для торгівельних зносин з іншими країнами, причому торгівля є державною монополією. Розподіл продуктів в «Утопії» ведеться за потребами, без будь-яких твердих обмежень. Державний лад утопійців незважаючи на наявність короля — повна демократія: всі посади — виборні і можуть бути зайняті всіма, але, як і личить гуманісту, Мор надає інтелігенції керівну роль. Жінки користуються повноправністю. Схоластика не властива школі, освіта побудована на поєднанні теорії і виробничої практики. До всіх релігій в «Утопії» ставлення толерантне, і заборонений тільки атеїзм, за прихильність якому позбавляли права громадянства. У ставленні до релігії Мор займає проміжне положення між людьми релігійного і скептичного світогляду, але в питаннях суспільства і держави він — чистий раціоналіст. Визнаючи, що існуюче суспільство нерозумне, Мор разом з тим заявляє, що воно — змова багатих проти всіх членів суспільства. Соціалізм Мора цілком відображає навколишню обстановку, сподівання пригнобленого населення міста і села. В історії соціалістичних ідей його система ставить питання про організацію суспільного виробництва, до того ж у загальнодержавному масштабі. Новим етапом у розвитку соціалізму вона є ще й тому, що в ній усвідомлено значення державної організації для побудови соціалізму, але Мор не міг свого часу бачити перспективу безкласового суспільства (у «Утопії» Мора рабство не скасовано).Ці раби - злочинці, поставлені суспільством на важкі роботи. Раби необхідні, вважав Мор, і як негативний приклад для підростаючих поколінь. Інша мета суспільства ілюдини Мора - щастя. Мор аналізує грецьку етику стоїцизму,епікуреїзму і вважає, що щастя в пізнанні, творчості. Пияцтво,розпуста, лінощі відкидаються суспільством, а деякі з них карні якпороки.

59.М.Аврелій – почуття філософа на імператорському троні: «На самоті».

"До самого себе" - це всесвітньо відомий філософський текст, створений видатним філософом - стоїком і при всьому тому ще й імператором Римської імперії Марком Аврелієм. Ця людина являла собою, мабуть, чи не єдиний в історії приклад філософа на троні. І в той же самий час, він залишився в історії думки видатним філософом, представником стоїцизму, який намагався ці філософські принципи відстоювати і реалізовувати і в справах державного управління, і в приватному житті.

Ледь не з дитинства Марк (тоді ще не Аврелій, а, строго кажучи, Аніус Катіліус Северус) спав на голих дошках, загартовував організм і займався з домашніми вчителями ораторським мистецтвом та живописом, студіював юриспруденцію та, ясна річ, філософію. З ранньої юності він, зауважений ще імператором Адріаном, брав участь у державних справах, а в 19 років став консулом.

Марк Аврелій був останнім з славної плеяди великих цезарів Стародавнього Риму - імператорів Нерви, Траяна, Адріана та Антоніна Пія, правління яких стало «Золотим віком» в історії цієї держави. Але то був вже захід сонця величі і слави Римської імперії, і сувора дійсність залишила відбиток трагізму на всіх його діяннях.

Можливо, в Римській імперії в той час не було іншого такого чоловіка, який міг приклад власної чистоти і чесноти протистояти хаосу та іржі, руйнували людські звичаї.

Марк Аврелій прагне створити царство філософів, ідеальну держава, про яку мріяв Платон.

Наскільки це можливо в далеких від ідеалу умовах земного існування, Марк Аврелій був ідеальним правителем. Зокрема тому, що бути правителем зовсім не прагнув, надаючи в душі перевагу філософії, передусім – сповненій мужнього самозречення філософії стоїцизму, останнім видатним представником якої він у підсумку і став.

Ще при Адріані піднесені принципи стоїчної філософії, ідеї рівності між людьми починають проникати в суворе римське законодавство, звертаючи його обличчям до людини. Мета законів та указів Марка Аврелія - благо простих людей імперії. Цивільне право, принципи відповідальності государя перед законом і турбота держави про громадян, поліція вдач, реєстрація новонароджених - ведуть своє початок від Марка Аврелія. Імператор чекає від римлян не просто покори закону, але поліпшення душ і пом'якшення вдач. Як імператор Марк Аврелій боровся з наслідками повеней і епідемій, усі слабкі і беззахисні перебували під його заступництвом (держава брала на своє піклування хворих і калік), відкривав сиротинці і філософські кафедри на податки, які велів збирати з багатих , добивався гуманного ставлення до рабів і поповнював державну казну, розпродуючи на аукціонах особисті коштовні речі та художні цінності. Схильний до діалогу і великодушності (навіть стосовно зрадників), Марк Аврелій водночас у разі потреби захисту кордонів держави персонально ставав на чолі війська і провів у походах значну частину свого владарювання. Власне під час такого походу він і помер від чуми на березі Дунаю в околицях сучасного Відня, викликавши одну з небагатьох в історії людства справжніх жалоб цілого народу за своїм правителем.

Попри всі імператорські досягнення Марк Аврелій – у цілковитій згоді зі стоїчною філософією – сприймав владу без жодного пафосу. Для нього це був просто один із тисячі звичайних людських обов’язків, які слід виконувати, не пишаючись собою, але й не нарікаючи на долю. При цьому, порівнюючи великих історичних діячів і великих філософів минулого, Марк Аврелій однозначно вважав ціннішою спадщину мислителів: "Не ходи шляхами Цезарів… Що таке слава Александра, Гая, Помпея перед лицем Діогена, Геракліта, Сократа?". І сам, у перервах між битвами, вів своєрідний філософський записник, відомий українському читачеві під назвою "Наодинці з собою: Роздуми".

У записнику Марка Аврелія абсолютно відсутні будь-які зовнішні події. Це справді роздуми, особливо цінні тим, що автор не збирався їх оприлюднювати, відтак не прибріхував і не намагався сподобатися потенційним читачам, як це зазвичай роблять навіть найчесніші літератори – з підсвідомою надією, що рано чи пізно їхні щоденники все одно хтось надрукує. Про що ж розмірковує наодинці з собою цей дивовижний імператор? Про себе як частинку цілісної природи, про життя в гармонії зі своїми переконаннями, про неможливість змінити інших людей, яка однак не повинна відвертати нас від доброчинності, про те, що не варто завеликої ваги надавати таким речам, як слава й ганьба, страждання й насолода, багатство і бідність, адже вони однаково дістаються людям хорошим і поганим, а значить, нічого не говорять про нашу сутність. Нерідко – там, де йдеться про тимчасовість і одноманітність земних благ – роздуми Марка Аврелія перегукуються з книгами Нового Заповіту, за що його пізніше згадували добрим словом християнські теологи.

У центрі його антіматеріалістіческого навчання варто часткове володіння людиною своїм тілом, душею і духом, носієм яких є благочестива, мужня і керована розумом особистість - володарка (правда, тільки над духом), вихователь почуття обов'язку і обитель допитливий совісті. За допомогою духу всі люди беруть участь у божественному і цим створюють ідейну спільність, переборюючи всі обмеження. У Марка Аврелія трагічно поєднувалися мужність і розчарованість.

Та, мабуть, найбільше Марк Аврелій розмірковує про безглуздість страху смерті, і хоч нібито не говорить на цю тему нічого нового, зате робить це з такою спокійною, позбавленою афектів переконаністю, що не залишає нам сумніву: сам він згаданий страх успішно подолав, а отже, досяг тієї вершини, на якій філософія зливається з релігією. Зрештою, його прийнята в муках, але сповнена тихої гідності смерть цілком це підтвердила.

60. П.делла Мірандола та ренесансне уявлення про людину «Промова про гідність людини»

Щоб виникло уявлення про людську особу як носія невід'ємних від неї прав, слід було подолати і скасувати попередні світоглядні уявлення про природу людини та її становище у світі. Ренесансний гуманізм спростував середньовічний образ людини як істоти, котра займає почесне, але чітко визначене місце в ієрархії інших Божих створінь. Натомість, головною якістю та ознакою гуманістичної людини стала свобода. В уславленій "Промові про гідність людини" (1486 р.) Піко делла Мірандоли, яка стала своєрідним маніфестом ренесансного гуманізму, Бог каже новоствореному Адаму: "Не відводжу Я тобі, о Адаме, ані певного місця, ані власного образу, ані особливого обов'язку, щоб і місце, і обличчя, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і твоїм рішенням. Образ інших створінь визначений у межах установлених Мною законів. Ти ж, не затиснутий ніякими межами, визначиш свою особу за власним рішенням, у владу якого Я тебе й передаю". Гуманізм проголосив нове призначення людини — не бути обмеженим заздалегідь визначеними властивостями, а мати собі те надбання, котре принесуть власна воля та наснага. Лише людині "дано володіти тим, чого вона забажає, і бути тим, чим хоче". Гуманізм вилучив людину з-під влади світу і віддав їй на розсуд власної волі. Відтак людина стала мислитися як істота, котра має право на все, що здобуде її власна воля та здійснений нею вибір.Наступним кроком становлення ідеї прав людини стало релігійне визволення людської особи в протестантизмі. Гуманізм звільнив людину з-під влади природних визначень, перетворив її з частки світу в самоврядне суще — істоту, котра самовизначається і не має принципової перепони цьому самовизначенню в будь-якій якості навколишнього світу. Але людина середньовіччя — це людина передусім оцерковлена, віддана у владу церковних установлень. Культурний сенс Реформації полягав у тому, що людину було вивільнено з-під влади церковного авторитету. У протестантизмі людська особистість залишилася віч-на-віч із Богом. Місцем їх зустрічі стало одкровення Святого Письма і скерована ним віра людини. Божа воля, яка доти маніфестувала себе передусім через церковні приписи, втілилась у голос совісті, який звучав усередині людської особи. Ніщо не могло стати на заваді особистості, яка скерувалася власною совістю. Відтак виникала самоврядна, або, за виразом І. Канта, "самозаконна" людська особистість. Протестантизм обгрунтував версію людського буття, що відправляється від власної волі особистості, і освятив її іменем Бога.
Одначе духовне рвзкріпачення людини ще не торкалося безпосередньо соціальної дійсності феодального суспільства з його глибокою станово-корпоративною диференціацією. Гуманізм вивільнив людину з-під влади природних властивостей і законів, протестантизм зробив людей рівними перед Богом, але у площині соціального буття вони залишалися зв'язаними путами різниці соціальних станів та пов'язаних з ними прав і залежностей. Людська особа залишалася заручником свого соціального положення, котре тяжіло над нею, наче рок стародавніх часів. Перегляд цього становища та обгрунтування світоглядно-соціальної альтернативи йому стало заслугою вже просвітництва.


1163675121366778.html
1163716100267831.html
    PR.RU™